Наближалася зима і Синичка перебралася ближче до людей.
Навпроти її розлогого дерева на вікні двійко дітей прилаштували годівничку.
- Насіння для голуба й горобця, а для синички свіжого сальця, - наспівом коментувала дівчинка поруч, насипаючи на дно смаколиків.
Зраділа Синичка - тут вона голодною не буде.
Подзьобала і зерняток, і сала, та й полетіла по місту друзів шукати.

Налетіла осінь. Якось несподівано сильні вітри сховали сонце за хмарами, а вони рясно поливали землю дощами.
Ведмідь Микола сидів у барлозі і сумував: він не з'їв останні ягідки ожини, найсмачніші опеньки, не лузгав ліщинові горішки, разом із білками, а вже пора готуватися до зимового сну.
"І як домівку утеплити, якщо постійно ле дощ," - біткався клишоногий.

За вікном щебетала пташка. Вона милувалася собою у напівпрозору шибку, але нічого не могла розгледіти у приміщенні. Тому й далі заливалася співом.
Пісня лилася крізь зелене листя, гілки дерева і підіймалася геть до неба.
- Хто так дзвінко співає? - подумала хмаринка і поспішила ближче.
Але випадково затулила собою сонечко. І пісня стихла. Бо пташка співала йому, Сонцю.

Ох і Ех сиділи обабіч пенька. Вони чекали свого чаю, який заварювали повітрюля Люта й мавка Диво на лісовому вогнищі.
Потерчат до нього не підпускали, бо вони, неначе метелики, відразу кидаються у вогонь.

Вечоріє.
Небо з одного боку натягує темну ковдру.
Світлячок Світик вилетів до озера. Він любив сідати на човен і заглядати звідти у воду.
Одного разу до човна несподівано підпливла велика вусата риба. Вона дуже здивувалася маленькому світлячку:
- Ти не зірочка? - допитувався Сом.
- Ні.
- А чим докажеш?