Вухо вловило якийсь дивний звук. До цього Плямка був впевнений, що знає всі нічні звуки рідного лісу. Помилився?
Зайчик спробував прокинутись. Дзвеніло неподалік. І він хотів дізнатися, що ж там коїться.
Спустив з ліжечка одну лапку, іншу. У вухах знову задзвеніло. Плямка спробував розплющити очі. І ніяк.
"Знову лягати спати?"
Та цікавість його здолала.

- Я довіряю тобі найважливіше що у мене є! - лисеня Рудь передав борсуку Борчику скриньку.
- Що тут?
- Це секрет! Мені його передав дідусь і наказав берегти, як зіницю ока.
- І що? Ти навіть не знаєш, що там?
- Пам'ять. Мого діда, його діда-прадіда теж.
- Рудику, але мені чому віддаєш?
- Ми переселяємося. От знайдемо нову домівку, я й заберу скриньку.
- Ну, гаразд!

Їжачок Ох тягнув за собою важку сумку. Він знайшов її на узбіччі стежини, і звідти приємно пахло медом.
Їжачок був ще тим ласуном, тому залишити знахідку з таким солодким ароматом просто не міг.
Втомився поки доніс неймовірно. Ось вже й рідна нора під тисячолітнім дубом.
Ох закинув сумку через поріг і клубочком метнувся через неї. Трохи віддихався і почав шукати той медовий запах.

Ранок у полі починався з бриніння роси. Це вітер грався крихітними краплинками, які дзвеніли, бриніли і передавалися в перших променях.
От одна крапелька скотилася, впала на нижній листочок і перетворилася на маленьку фею.
Блакитне волоссячко неначе промінням розсіювалося довкола. Прозорі крильця з ледь помітним бузковим відливом розгорнулися назустріч сонцю.
- Волошка! Ти будеш Волошка.

Таффі сиділа перед вікном. Біла велика собака вважала цей килимок улюбленим місцем в хаті. Адже саме звідси можна було побачити схід сонця і піти будити господарів, літню зливу чи весняну грозу (від блискавок сховатися за великим диваном). Але. Що це? З сірого неба падає щось біле. Вкриває килимком траву, дах сусіднього будинку, тротуар. Ось кілька крихітних білих плям залишились на шибці.