Жив у одному лісі молодесенький дубок.
Ще два роки тому він був крихітним жолудем. А цієї весни увесь вкрився зеленим листям. Воно росло щодня, та й саме деревце тягнулося все вище до сонця.
Пронеслося тепле літечко, а осінь перетворила дубове листя у справжню бронзу.

Кіт не міг заснути. Чорна лапа все потирала очі, але вони ніяк не заплющувалися.
"От би зараз долетіти до Місяця," - думав Плямка.
На йому його рудому тілі було єдине чорне місце - лапа.
Саме нею він і бешкетував зазвичай: розгрібав вазони, пересовував непотрібні чашки на столі, які гірко пахли кавою, грався клубком ниток чи залізав у сметану.

- Гуп! Гуп!
Гуска Поля навіть не зрозуміла, як перехилилася і впала зі свого імпровізованого гнізда у хліві.
- Гуп!
Нарешті вона здолала всі сходинки і опинилася на долівці.
- Обережніше, спати не дає ця дрібнота, - корівка Зірка ляснула хвостом, але гуска встигла відбігти.

По землі ступала Весна. Пожовкла трава раптово ставала зеленою а голі дерева вкривалися тендітними листочками.
З болота визирнула жабка. Вона любила кульбабки, але квіточок ще не було. Сонце їх ще не зігріло.
- Треба, хва, сонцю проспівати. Тепла, ква, попросити, - подумала жабка, - щоб швидше квіточки зацвіли.

Одного разу, коли на вулиці було тепло, Палітра вийшов з дому. У руках він тримав мольберт, фарби, пензлі і полотно.
І тільки розклався на галявині, щоб малювати, як побачив зверху ворону Дзьобату.
- Знову будеш мені зважати? - спитав з осудом художник.
Ворона цього разу уважно спостерігала.
Її господар, художник Пензель, хотів знати, що малює Палітра.