Весна вперше йшла по землі після відпочинку.
За її ногами де-не-де залишалися острівки колись білого снігу.
- Весно, Весно, А чого ти лишаєш ці клаптики? - спитало Зайченя.
- Щоб підсніжника і проліском добре було рости.
Далі за Весною з'явилися дрібненькі зарості зеленої трави.
- Веснонько, а навіщо ці зелені клаптики? - не відставав вухастик.

Двері до бібліотеки розчахнулися, наче ворота чарівного замку.
Всередину увірвався легкий весняний вітер, що приніс ніжний квітковий духмянець.
Двоє відвідувачів, які ходили поміж стелажами здивовано переглянулися адже нікого не побачили ні на порозі, ні біля бібліотечної кафедри.
- Що за нечисть?!

Фартух шеф-кухаря йому був дуже великий.
-Еге-гей, рости ще, хлопче, - підсміювався Сірий з Вуханя.
Але племінник вжк готував краще за дядька.
Він у лісове кафе приходив перший і йшов останній.
Варив щавлевий борщ, пік морквяні пироги і смажив шпинатні млинці.
Але дядько ніяк не допускав молодого й жвавого зайця до головного - оформлення страв.
- От доростеш до мого фартушка, тоді.

- Мамо, мамо, розкажи казку!
- Зачекай трішки. Ось лаванду обірву...
- Так тут ще цілий кущик! Чому не можна вже?!
- Значить, буде лавандова казка.

Жила на світі маленька фея з фіолетовими крильцями. Її всі називали Лавандою.
Але вона жила у палаці і ніколи не бувала на полі. Фея й не знала, які квіти де ростуть, і як вони пахнуть.

На самісінькій вершині найвищої гори була хатина. Її стіни - сніг, обвіяний вітрами.
А як інакше може бути у Вітровій домівці.
Найстарший вітер - дідусь Ураган мав нестримну вдачу. Оселився він під стріхою, щоб мати можливість не лише через двері заходити, а й у комин при потребі вилітати.
Бабуся Хурделиця любила тільки зиму і танцювати. Була веселої вдачі та залюбки гралася з малими вітрами.