Білочка Рудка стояла на порозі власної комори. Вона подивилася вправо і вліво, та з несподіванки аж сіла.
Білочка була впевнена, що у них з бабусею повно запасів до літа. Але в коморі було пусто. Руденька похнюпилася спочатку. А потім принюхалася: пахло свіжою тирсою і вологою землею.
Неподалік від комори жили миші. Ох і пустотливі малята.

Мишеня Сірячок стояло серед комори.
На нього дивилася велика головка домашнього сиру. А її духмянець збивав малого з ніг.
Мишеня вранці було впевнене у тому, що добре поснідало, і їсти не хотітиме до обіду.

Наближалася зима і Синичка перебралася ближче до людей.
Навпроти її розлогого дерева на вікні двійко дітей прилаштували годівничку.
- Насіння для голуба й горобця, а для синички свіжого сальця, - наспівом коментувала дівчинка поруч, насипаючи на дно смаколиків.
Зраділа Синичка - тут вона голодною не буде.
Подзьобала і зерняток, і сала, та й полетіла по місту друзів шукати.

Налетіла осінь. Якось несподівано сильні вітри сховали сонце за хмарами, а вони рясно поливали землю дощами.
Ведмідь Микола сидів у барлозі і сумував: він не з'їв останні ягідки ожини, найсмачніші опеньки, не лузгав ліщинові горішки, разом із білками, а вже пора готуватися до зимового сну.
"І як домівку утеплити, якщо постійно ле дощ," - біткався клишоногий.

За вікном щебетала пташка. Вона милувалася собою у напівпрозору шибку, але нічого не могла розгледіти у приміщенні. Тому й далі заливалася співом.
Пісня лилася крізь зелене листя, гілки дерева і підіймалася геть до неба.
- Хто так дзвінко співає? - подумала хмаринка і поспішила ближче.
Але випадково затулила собою сонечко. І пісня стихла. Бо пташка співала йому, Сонцю.