Десь на краю африканської савани у справжній хатинці жив Лев, цар звірів.
Був він добрим і справедливим правителем.
А, що підданих мав багато, то й свої накази відправляв поштою.
Писав він документи на пергаменті. Тоді кликав до себе папугу-поштаря і відправляв з ним до адресата написане.
Та одного разу у Лева виникла ідея.

Асколотль дивився на небо.
Воно здавалось таким сірим і сумним, що малюк почав підійматися поближче до поверхні.
Як же він здивувався, коли побачив, що на воді плавають білі сніжинки.
Маленькі і більші падали вони з неба.
Асколотль повернув свої плавники, оглянув їх і подумав, що він зараз схожий на сніжинки.
Перед його носиком одна розчинилися у воді. "Але я не зникаю в воді. Я тут живу."

Ведмежа Ласунчик гуляло по лісі.
Раптом воно наступило на щось незвичне. На лапі залишилась фіолетово-синя пляма, яка ще й смачно пахла.
- Сніданок, - зрадів малий і почав шукати серед листя ягідки.
Чорні, з синім відливом чорниці сховалися то тут, то там.
Але за кілька хвилин задоволений і ситий Ласунчик повертався додому.
Мама-ведмедиця спочатку недовірливо глянула в бік ведмедика.

Лама за день втомилася. Вона вела важкі кошики і тепер хотіла перепочити.
Спіткнулась раз, вдруге. І господар помітив.
Він звів її зі стежини. І на галявині поруч повів багаття.
Поки Лама повечеряла соковитою травмою, господар заварив собі кави, а для своєї улюблениці налив у миску свіжої води.
Тоді обоє сіли біля вогнища і спостерігали, як летять вгору іскринки.

Далеко-далеко на Півночі, де лютують вітри, а літо таке коротке, що не встигаєш й кліпнути, жив Олень..
Одного разу, коли вже вся земля була вкрита пухкою ковдрою снігу, він знайшов не замерзлий ставок.
Олень нагнувся і напився. Та його довгі роги теж намокли.
Коли він підняв голову, з обох її боків стікала вода.
Але мороз швидко перетворив її на бурульки.