Наші пернаті друзі

У одному селі, з самого краю, неподалік від лісу стояла хатинка.
Невеличка, чепурна.
І жила там молода сім'я.
Чоловік за лісом наглядав, звірятам допомагав, дерева лікував, а жінка біля хатки господарювала: курочок і гусей гляділа, поросятко завела, корівку і пару овець.
Та ніяк вони не могли діток дочекатися.

Біля одного озера з чистою-чистою водою жив пелікан.
Його дзьоб був такий великим, що туди поміщалось багато рибки.
Тому птах ніколи не був голодним – у нього завжди були запаси в роті.
Так він і звик з дитинства багато їсти.
Згодом пелікан так поправився, що йому важко було долетіти з рибкою до гнізда. Але він продовжував їсти все, що помістилось у великому дзьобі.

Неподалік одного мальовничого села, на крайній хаті якого бузьок збудував собі гніздо, було велике болото.
Довкола нього ріс густий очерет.
Саме там і поселилась гарненька чапля.
Добре, що жаб на болоті було багато, тому птиця ніколи не бувала голодною.
Бузьок полював на довколишніх полях. То тут,то там він знаходив або вужа або зелену жабку.

Жила у лісі сорока. Вона вважала себе дуже привабливою, тому часто дивилася в річці на своє зображення. А, коли літала у містечко неподалік, видивлялась себе у блискучих речах.
Лісові мешканці зробили її поштаркою, бо стільки новин, як сорока, ніхто більше не знав. Та й літала вона швидко.
Та от біда, іноді, коли у сороки не було ніяких новин, вона їх просто вигадувала.

Жила на світі маленька гарненька синичка, яка сильно любила сонечко.
Маленька пташка щоранку летіла високо в небо, щоб привітати сонце.
Та літні сонячні дні швидко закінчились, а їм на зміну прийшли холодні осінні дощі з вітром.
Та синичка все одно щоранку вітала сонечко, хіба що у дні, коли хмари повністю затягували небо, вона , сумуючи, сиділа у своєму гніздечку.