Природа

Десь дуже далеко у небі жила велика хмара.
Вона товаришувала з вітром, який іноді виводив її на прогулянку,т підганяючи своєю силою.
Цій великі хмарі так подобалась земля з її зеленими полями, густими лісами, блакитними озерами, що іноді хотілось впасти донизу, і жити на землі.
Але сонечко не дозволяло цього робити.
Воно тримало хмарину в небі.

У темному вечірньому небі ще поки що було тихо. Сонечко лише встигло сховатися за обрій, тому зіроньки - і великі, і малі, неохоче прокидалися в своїх ліжечках, солодко потягуючись.
Місяць, а сьогодні він був круглий, як свіженька паляниця, виглянув зі своєї хатинки, взяв свою сурму...
- Пора на небо! - почулось з однієї зоряної хатинки.

У Зими був вірний помічник - Мороз.
Це не той, що носить дітям подарунки на Новий Рік - старенького біла Зима давно відправила на відпочинок, взявши замість нього на службу онука.
А той молодий та й ледачий: то забуде річку кригою скувати чи інеєм дерева вкрити, або й шибки на вікнах розмалювати.
Зима кілька днів терпіла, а потім каже:

Крайчик неба став потрохи світлішати. Він вкрився легкою рожевою пелюшкою, наче ще до сих пір не хотів прокидатися.
Перший промінчик сонечка виглянув з-за горизонту, розбудивши рожево-мрійливе небо.
Малюк пробігся по хмаринці, опустився на землю і почав милуватися собою у крапельці роси на павутинці.
Тільки таке поблискування розбудило павучка. У нього ж стільки планів на сьогоднішній день.

Колись дуже-дуже давно, коли звірі ще вміли розмовляти, а квіти мали справжні ноги, якими бігали, наче малі діти, існувала на самім краю світу Веселкова країна.
А жили там кольори. У кожного кольору, з яких складалась Веселка, було власне місто, у якому жили і відтінки.