Природа

Того ранку тепле весняне сонечко знайшло серед чорного ще поля зелений паросток.
--Рости, маленький, -- і воно лагідно пригріло і крихітне стебельце, і землю поруч.
З кожною годиною зелених паростків ставало все більше.
Аж раптом над полем затріпотіли крила і зграйка горобців засмучено зацвірінькали:
-- Зерна нема! Зерна нема!

На засніженому подвір’ї кипіла робота.
Там два братика Ілля і Мишко ліпили сніговика.
На руках рукавички, шиї ховаються у теплих шарфиках, але Морозець пощипує за щічки і носики.
Куля більша, куля менша, снігові руки і ноги, стара татова шапка впала просто на чоло. Ніс-морквинка зайняв своє почесне місце серед обличчя, очі-вуглинки, опинившись з боків, наче відразу обдивилися все довкола.

На великому каштані, серед безлічі великих і маленьких листочків, високо-високо, майже на самому вершечку росли два братики-каштани.
Ці зелені колючі близнюки з кожним днем набиралися сили і підростали. Сонечко лагідно пригрівало їм бочки.
Аж тут літо закінчилось. Листочки вкрились золотом. Під каштаном все частіше зупинялись хлопчики. Вони могли потрусити дерево чи кинути вгору гілляку.

У одній з грядок, десь між кукурудзою і полуницею, глибокр-глибоко сиділи часнички.
Спочатку маленькі, потім почали підіймати свої листочки до сонечка.
Їх то било вітром, то мочило дощем, то гріло сонячними промінчиками, а вони собі росли й росли.
Вже й півліта минуло, часничини сили набралися, корінці глибше пустили, але листячко їх позасихало. Лише стебла з насінням ще зеленіли.

Серед пилу та льоду, десь дуже-дуже далеко, між жовтих, червоних і білих зірок народилась Комета.
Цікавість відразу ж відправила її вперед, у велику подорож по Всесвіту.
Комета мала загнутий хвостик, що тягнувся за нею. Такий довгий-довгий, сяючий.
Вона навіть спершу дивилась не вперед, куди летить, а на свій хвіст.