Киця Маркіза вже зовсім звикла до свого нового дому. Вона полюбляла застрибнути ввечері на коліна до господаря чи господині, щоб ті погладили її.
Та найбільше маленька пухнаста істота любила гратися з маленькою дівчинкою. Вони разом грались і м'ячиком, і вудочкою, яку нещодавно купили Лесі, і шнурочком, який крихітка то підіймала, то опускала, а Маркіза намагалась його впіймати.

У малої Оленки був власний пилосос.
Та дівчинка ще жодного разу ним не користувалася.
Аж поки не сталась біда.
Того дня був вихідний. Мама саме пішла в магазин, а тато заснув швидше донечки.
Оленці зовсім не хотілось спати, тому вона вибралась із ліжечка, і почала досліджувати всі свої схованки.

Колись дуже-дуже давно, коли звірі ще вміли розмовляти, а квіти мали справжні ноги, якими бігали, наче малі діти, існувала на самім краю світу Веселкова країна.
А жили там кольори. У кожного кольору, з яких складалась Веселка, було власне місто, у якому жили і відтінки.

Одного холодного осіннього ранку, коли все небо було затягнуто сивими хмарами і тихо накрапав дощ, лісові феї влаштували собі чаювання.
Тим більше, що всі їхні дзвоники-виклики мовчали.
Та не встигли сестри з'їсти і по шматочку солоденького яблучного пирога, що спекла Мудрість, як у вхідні двері постукали.
Коли Доброта відчинила, на порозі стояли дві маленькі феї.

Маленьку кицю Маркізу щойно принесли до нового дому.
До цього вона ніколи не розлучалась з матусею. Маленькій стало так сумно, що, коли господарі полягали спати, Маркіза гірко заплакала. Тут так сумно. Немає і братиків, з якими кішечка любила гратися, і мами, що ніжно облизувала всіх кошенят, коли ті лягали спати.
Навіть молока не хотілось.