Якось в Африці під великим деревом народилось маленьке левеня. Воно було зовсім крихітне. І злякалось всього: все ж таке велике.
Коли Лео підріс (а левеня так назвали), він не перестав боятися всього.
Він боявся і мавп, які стрибали над його головою, і бегемотів з їхніми велетенськими пащами, і слонів, які мали такі величезні бивні. Навіть пташок, що літали вгорі, боялось левеня.

Наступного дня Лисичка виглядала дуже веселою.
Спочатку вона кілька разів злякала Маркізу, а та через хвильку вирішила погратися з дівчинкою у хованки. Як тільки Леся побіжить, сіренька пустунка сховається з одного боку дивану, швиденько його ззаду оббіжить і підглядає, чи не біжить маленька до неї, чи не бачить кицю свою.

Киця Маркіза вже зовсім звикла до свого нового дому. Вона полюбляла застрибнути ввечері на коліна до господаря чи господині, щоб ті погладили її.
Та найбільше маленька пухнаста істота любила гратися з маленькою дівчинкою. Вони разом грались і м'ячиком, і вудочкою, яку нещодавно купили Лесі, і шнурочком, який крихітка то підіймала, то опускала, а Маркіза намагалась його впіймати.

У малої Оленки був власний пилосос.
Та дівчинка ще жодного разу ним не користувалася.
Аж поки не сталась біда.
Того дня був вихідний. Мама саме пішла в магазин, а тато заснув швидше донечки.
Оленці зовсім не хотілось спати, тому вона вибралась із ліжечка, і почала досліджувати всі свої схованки.

Колись дуже-дуже давно, коли звірі ще вміли розмовляти, а квіти мали справжні ноги, якими бігали, наче малі діти, існувала на самім краю світу Веселкова країна.
А жили там кольори. У кожного кольору, з яких складалась Веселка, було власне місто, у якому жили і відтінки.