Цього разу сонечка Крапка долетів аж до дальнього кінця лісу. Саме туди, де протікала річка.
Сонце до цього часу встигло піднятися досить високо, щоб мати змогу викупатися в прохолодній воді.
Саме це і побачив спочатку маленький Крапка. І вода так блищала, що сонечко навіть не бачило нічого довкола.
Але, коли він підлетів до самої річки, то побачив себе.

Ніколи ще маленьке сонечко не залітало так далеко.
Але сьогодні воно шукало щось нове у лісі. Те, чого ще до сих пір не бачило.
І яке було його здивування, коли він побачив багато дерев. І не звичайних, з темною корою, а білокорих. Та й листочки на цьому дереві були такі цікаві - маленькі і кругленькі.
Сонечко підлетіло ближче.

Незабаром дні стали дуже довгими і спекотними.
Крапка вилітав гуляти тільки вранці, коли сонечко ще не встигло припекти землю, або ввечері.
Довкола на галявині, де жило сонечко, росло безліч великих жовтих квітів. Малюк так любив ними ласувати.
Та одного разу він помітив, що з кожним днем квітів стає все менше, а замість них з'являються якісь незрозумілі кульки.

Одного разу, коли Крапка продовжував досліджувати ліс, на одній галявині він побачив одне дивне дерево. Поміж зелених листочків на ньому були жовтенькі літачки.
Що це за диво? - подумала комашка. - Для чого вони?
Сонечко оглядало літачки зі всіх боків, але вони міцно тримались за гілку.

Неподалік галявини, де жив Крапка був ліс. Такий старий, що частина дерев у ньому вже повсихала. Але лісові мешканці не хотіли покидати свої домівки.
Через кілька днів, коли Крапка вже добре літав, він вирішив подивитися на ліс, бо його друзі-мурашки багато розповідали.
Малюк прокинувся рано-вранці, умився краплинкою роси, яка наче зависла над листком, що слугував сонечку за ліжко, і полетів.