- Куди ми йдемо? - спитав борсучок Бориско у мами.
- По опале листя і мох, - відповіла вона.
- А навіщо?
Малюку було холодно, і він би залюбки залишився б у теплій домівці. Але тепло зникло. Тому він і прокинувся. Теплом була Мама.
- Зовсім скоро наступить зима. І, якщо не утеплити нашу нірку, ми замерзнемо!
Мамин терпець урвався. Бориско вже мовчки йшов за мамою.

Посеред великого міста, між доріг і висоток зачаївся надзвичайний будиночок у старому дереві. І жив там п'ятсот літній Міщик.
Міщик, тому, що справді то він місто заснував. Наслав видіння на людей, от ті сюди й прийшли, хати побудували і стали жити.
А Міщик тут теж залишився. Як якась дорога геть розбита, то помагає людям ладнати. Як пожежа якась, гасити допомагає.

Мишка Нотка сиділа у своїй нірці і перебирала зошити з нотами.
""Щедрика" знаю, "Подоляночку" також. Треба ще вивчити якусь польку і до концерту готова."
Вона жила у музичній школі, де було кілька корпусів, з'єднаних внутрішнім двориком, тому й сама без музики не могла.
Але величезне фортепіано було для Нотки недосяжне.

А Мишка знову брала яскравий ліхтарик і йшла на узлісся.
Бабуся казала, що зима прийде звідти.
То Мишка й бігала перевіряти, чи не йде.
Аж якось небо потемніло. І крихітна хвостунка залишилася в теплій норі. Закрилася між мої і листя й заснула.
Вранці схопила вона свого ліхтарика і вибігла з домівки.
А навколо все біле-біле.

Єнотик Гостроносик не любив холоду. І як тільки прийшов час осінніх дощів, малюк бурмотів собі під ніс: "Хочу весни".
Та, коли впав сніг, а шибки розмалював мороз, єнотик вже перестав хнюпитись.
Бабуся сплела малому теплий барвистий шарфик, то він взагалі повеселішав.
- Гуляти йдеш? - спитав Гостроносика зайчик Білий Пух.
- А куди?
- До озера. Воно тепер перетворилося на ковзанку.