Жив на вулиці сірий котик.
Маленький і постійно голодний. І не тому, що ніхто його не годує, а тому, що швидко росте.
Все намагався у будинок пробратися, але ніхто його туди не впускав.
Тому залишалося лише бігати за ногами.
Іноді чкурне господині під ноги, а та його тапком зачепить, ніби покатати хоче:
- Маковію, ну що за звичка! Я ж тебе і збити можу, - чулося десь зверху.

Серед одного зеленого лісу жили сороки, ворони, горобці, дятли, щиглики, мови, білки, зайчики, їжачки, єноти.
Дружно усі доглядали за рідним лісом, влаштовували лісові свята, розчищали після буревію джерела.
Та так було не завжди.

Тої ночі книжечкам у бібліотеці геть не спалося. Великі та малі, товсті і геть тонесенькі зібралися довкола столу і радилися.
Найстарша і найтовстіша енциклопедія стояла посередині:
- Вони ж нас люблять, турбуються, щоб ми вчасно сюди повертались, лікують, коли якийсь хлопчик чи дівчинка необачно нас візьме і надірве папір. Як же нам подякувати нашим бібліотекарям?

Сонце уже сховалося за обрій, а землю вкрили сутінки, коли кіт Бурмило вийшов на вечірню прогулянку загородою.
Аж тут з-за куща троянд хтось як забурчить.
У сірого вусаня аж шерсть дибки стала - він звик бути тут господарем.
Та цікавість перемогла страх. І вже за мить Бурмило зіткнувся носом об носа... Їжачка.
- Це ти так бурчав?
- Так, хотів тебе налякати.

Їжачок Коль найбільше любив квіти та дивовижні рослини. Він добре знав, де у лісі росте конвалія, ромашка, материнка чи чебрець.
Але малюк збирав насіння і кидав його до змайстрованих дідусем горщиків біля вікна. А тоді поливав і спостерігав, що ж там виросте.
Одного осіннього ранку, коли батьки пішли на роботу, їжачок вбрався у свій м'якенький зелений светрик і пішов поливати вазони.