З кожним днем Листочок ставав все жовтішим.
Потім він зморщився і...
На Жовту спинку щось падало. Коли він підняв очі, листочка зверху не були, лише вітер розвівав руді крихкі клаптики.
Декілька таких впали прямо під носом у гарбуза. Бо він так виріс останнім часом.
"От і без друга залишився," -- засмутився.

Вже кілька днів Жовта Спинка помічав, що стає прохолодніше.
Навіть день, який раніше тривав так довго, що гарбузик встигав кілька разів поспати, тепер згасав раніше, поступаючись місячній ночі місцем на небі.
Вітерець тепер дув поривчасто і прохолодно.
Ще й дощі зачастили.

Проходили дні за днями.
Сонечко мінялось з місяцем, хмарки іноді плакали над городом, а там ріс гарбузик.
З кожним днем він ставав все важчим, тому виглядати з-під листочка вже не було необхідності -- зелений товариш вже був набагато менший.
І сонечко припікало бочок, надаючи йому багряної жовтизни.

На тому ж городі, де ріс маленький гарбуз, ближче до хати росли соняшники.
І, як тільки насіння у них дозріло, тиша на городі зникла.
-- Кар-кар, кар-кар-кар! -- розбудило всю городину якогось теплого літнього ранку.
Над жовтою квіткою з великою чорною серединкою билися дві великі ворони, відштовхуючи одна одну крилами.

Папір у хлопчачих руках завертівся, загнувся то там, то тут, і...
Перетворився у вітрильник.
-- Йому ще прапорець доробити, -- тихо мовив маленький майстер, і зайнявся роботою.
Скоро на борту висів ще й якір, були намальовані ілюмінатори, а вітрило розмальоване в червоно-синю смужечку.
--Красень!
І малюк відразу ж кинувся робити йому друга.