Літо майже закінчилось.
Ведмежатко Рудик досить сильно виросло за цей час, ласуючи суничками, чорницями і соковитою малинкою.
Та з кожним днем ставало все прохолодніше, а ягідок – все менше. І руденький ласунчик дуже сумував за соковитими ласощами.

Над землею сонно рухалась велика сива хмара.
Вона вже кілька днів гуляла по небу, збираючи крихітні краплинки для рясного дощу.На півночі і на півдні, з заходу і сходу позбиралась вода.
І от нарешті хмара стала такою важкою, що навіть вітер її вже не міг поворушити.
--Зараз впаду! -- кричала найнижча краплинка, ледь-ледь тримаючись за хмару.
-- І я!
-- І я! -- почулось довкола.

У столі дівчинки-дошкільнятка жили справжні Ножиці.
Ні-ні, не такі вони були гості.
Але папір крихітка спокійно могла ними порізати.
А вона так любила це робити.
Та й Ножицям таке заняття подобалось.
І звичайний папір перетворювався в справжні шедеври.
Ножиці перетворювали його у чудовий хвойний ліс з грибочками, то стіл засипали квіти, чи починали довкола літати метелики.

У гірській долині, де серед густого лісу сховалось невеличке озерце, вже кілька днів було сухо і спекотно.
Білочки виглядали з дупла лише для того, щоб переконатися: небо залишається чистим.
Зайчики поховались у тіньок найгустіших ялинок, а їжаки -- в найглибші нори.
Хижаки в цей ліс не приходили.
Мабуть, щось їм заважало.

Жив був собі Малюк.
Він бігав і стрибав, ні хвильки не сидів на місці.
Його допитливі оченята заглядали під кожну травичку, щоб побачити великого вусатого жука, намагалися серед синього неба помітити повітряну кульку, яку кілька хвилин назад випустила з рук неуважна дівчинка, що йшла поряд.