Жила на світі маленька дівчинка.
Але ім'я її мало хто пам'ятав, бо крихітка любила поплакати, потупотіти ніжками, поверещати. Тому прозвали її Капризулькою.
Мама з татком сильно любили донечку і готові були для неї зробити все-все.
Але що робити, якщо маленька нічого не хоче сказати, а відразу у крик і плач.

У одному невеличкому місті, в самому центрі, де височіла вежа, жив Годинник.
Саме на тій вежі. Щоб зручно було спостерігати за містом, а ще нагадувати мешканцям про час.
І виконував свою роботу годинник вправно: лічив хвилини не вагаючись, кожну годину нагороджував місто музикою. А вночі тихенько поцокував, освітлюючи пізнім перехожим площу.

Маленька Яночка знову перебирала свої іграшки: котя, коник, коник, ще один.
-- І-го-го, -- роздалося довкола і маленька дівчинка з фігурками коней помчала по кімнаті.
Мама і сестричка лише весело засміялись.
-- Давай, ми твоїх коників на ялинку повісимо. Може, вони подарунки від Діда Мороза привезуть, -- запропонувала старша сестра.
Крихітка принесла їй двох маленьких конячок:

Чарівна ніч купала землю у зоряному світлі. Ріжок місяця ледь-ледь виглядав з-за хмарки, неначе задрімав там.
А між дерев гуляли сніговики.
Гілочки верби погладили хустину на голові у баби.
І тільки-но вона розвернулася, щоб поправити косу, як побачила білобородого діда у червоній шубі.
Дідусь мав у руках довгу палицю, якою час від часу постукував перед собою.

Наступного дня вітер розгулявся.
Він носився довкола з такою силою, що сніговичок Морквинка вже подумав про ще одну мітлу. Тільки, щоб гілляка у руку попала, а не в голову чи живіт.
Але пустун був обережним, тому сніговик залишився з однією мітлою.
"Зате красуня не спить," -- думав Мокрвинка, спостерігаючи, як вітерець грається з тороками на хустині.