На найбільшій сосні було дупло. Жили там білочки: мама, тато і дві маленькі білочки.
Старша донечка білочка була дуже жвава.
Мама і тато дуже переживали, щоб донечка не впала, бо вони жили біля найвищої гілки.
Тому ходили по їжу всі разом. Заодно дітям ліс показували.
Ось одного разу вся сім'я вийшла з дому, спустилась по стовбуру.

Іграшки у майстерні сумували.
На вулиці щодня тепер небо було похмурим, у вікна час від часу стукав дощик.
Та й майстер приходив пізно. Він щодня провідував свою маленьку онучку, тому ввечері займався роботою недовго.
Але одного дня він трохи прихворів. Поговорив з кимось по телефону охрипшим голосом, на ринок не пішов.
Він сів за стіл, взяв до рук дерев'яні дощечки,і...

Почало холодати.
На деревах пожовкло листя, а в коморі з'явилось багато банок з заготовками на зиму.
Тепер Рудий сидів головним чином у хаті, бо він не любив осінь з дощами.
Тому й мишам було непереливки. Ні на кухню за харчами збігати, ні по коморі пошастати.

Якось, коли Білячок виглянув на залите весняним сонцем подвір'я, він побачив незнайоме мишеня.
Швиденько, щоб не бачив кіт, мишеня вибігло, схопило за лапку гостя і затягло його аж до нірки.
І тільки тоді він добре роздивився гостя.
Мишеня було трішечки більше за нього. І коричневе.
-- Привіт. Я Білячок, а це наша нірка.

У одному селі, з самого краю, неподалік від лісу стояла хатинка.
Невеличка, чепурна.
І жила там молода сім'я.
Чоловік за лісом наглядав, звірятам допомагав, дерева лікував, а жінка біля хатки господарювала: курочок і гусей гляділа, поросятко завела, корівку і пару овець.
Та ніяк вони не могли діток дочекатися.