Біля одної великої річки було велике болото.
І щороку навесні, коли річка виходила з берегів, болото ставало все більшим.
Навіть яскраве літнє сонечко не могло його висушити, бо болото ховалось серед високих верб, скраю нього ріс очерет, а воду від сонця ховало латаття.
А серед цього болота жили жаби.
Ні-ні. Не такі страшні.
Просто зелені кумедні жаби, які дуже сильно любили музику.

В одному великому саду біля високих трояндових кущів на клумбі росли братчики.
Ці невисокі квіточки раділи кожному сонячному дню.
Особливо квіточки любили бджілок і джмелів, які щодня прилітали до саду за пилком.
Ці комахи приємно лоскотали квіточки, коли метушились на пелюсточках, збираючи пилок.

За цю чарівну ніч земля побіліла. Сніг вкрив пухкою ковдрою чорні зорані поля, пожовклу траву, нарядив у білосніжні шубки дерева і кущі, сховав від посторонніх очей нірки лісових мешканців.
Коли зійшло сонечко, подвір'я нагадувало розкриту скриню з діамантами. Сніжинки-камінці в проміннях вигравали всіма барвами веселки.
Але цю красу мало хто помічав. На вулиці було пусто.

Того вечора місяць так і не присвітив на землю: його сховали велетенські сиві хмари.
Ці поважні тітки зависли над землею і сперечалися, з котрої з них має впасти перший сніг.
--З мене, бо я найстарша. Я ношу воду вже два тижні, і ніде не могла знайти сухого місця, щоб пролитися дощем.
-- Та ні, з мене піде перший сніг, -- сказала найбільша.

Того року зима запізнювалась.
Осінь посипала землю рясними дощами, тому діти, які не могли погуляти через калюжі, що швидше нагадували озера, сумно сиділи біля вікон і просили у неба снігу.
Якось ввечері різко похолодало.
Грізні дощові хмари змінилися на сиві-сиві. Та такі важкі, що здавалось, наче в наступну хвилину ці небесні мішки розірвуться, а на землю посиплеться сніг.