У сорочиному гнізді метушня.
Мама-сорока своє єдине пташенятко будить:
--Прокидайся, Довгохвостику, до школи спізнишся!
Малюк повернувся боком, втягнув шийку сильніше та й спить далі.
--Прокидайся, синку! Як же неуком бути? Треба в школу ходити.
А той спить.
На великому дубі в цей час зібрались усі пташенята. І маленькі і більші уважно слухають вчительку Сову:
Хом'ячок Щокатий прокинувся від сонячного промінчика, що намагався добратися прямо в очі.
Він виглянув з хатинки. День вже давно дарував всім тепло.
-- Треба зробити зарядку!
Пропищав гризун і побіг до свого колеса.
"Дивно, нікого вдома нема.!
Він звик, що до клітки відразу прибігав хтось з дітей.
Цей ліс пах затишком, плекав між деревами дитячі спогади і пестив ранковими промінчиками.
Мама-олениха вже чекала великого переходу з оленятами. Через ліс, річку і лан.
Ген-ген до іншого лісу аж на горі, де на них чекає теперішній дім.
Оленята носилися поруч, перестрибуючи корінці і камінці.
Менше дитинча намагалось зловити на корі сосни сонячного зайчика.
У однієї матусі, що жила у Великому лісі і ходила на чотирьох лапах було двоє донечок-білочок.
Обоє ще зовсім малими любили оддягати гарні сукні і крутитися перед дзеркалом.
Вони, граючись, танцювали і співали.
І мріяли.
Руденька мріяла співати гарно-гарно. Так, щоб увесь ліс прислухався.
Прудка ж хотіла стати балериною.
Того року весна була пізньою.
Лише сонечко присвітить, жучки на розвідку підуть, як небо затягне сивими хмарами, а додолу падає білий лапатий сніг.
Так тривало вже місяць, поки тепло все таки перемогло, а польові мешканці вибігли з домівок.