Звірята

Крихітка в коконі побачила яскраве світло.
Оченята швидко відкрились. Але поворухнути головою і тільцем було важко -- місця зовсім не вистачало.
Та й за спиною щось ворушилось.
"Крила!" -- зраділа ще у недалекому минулому гусеничка.
"Я -- метелик! Я вмію літати!"
Від такої радості крила розкрились повністю, а тендітний кокон розірвався.
"Які вони гарненькі!"

На найбільшій сосні було дупло. Жили там білочки: мама, тато і дві маленькі білочки.
Старша донечка білочка була дуже жвава.
Мама і тато дуже переживали, щоб донечка не впала, бо вони жили біля найвищої гілки.
Тому ходили по їжу всі разом. Заодно дітям ліс показували.
Ось одного разу вся сім'я вийшла з дому, спустилась по стовбуру.

Біля одної великої річки було велике болото.
І щороку навесні, коли річка виходила з берегів, болото ставало все більшим.
Навіть яскраве літнє сонечко не могло його висушити, бо болото ховалось серед високих верб, скраю нього ріс очерет, а воду від сонця ховало латаття.
А серед цього болота жили жаби.
Ні-ні. Не такі страшні.
Просто зелені кумедні жаби, які дуже сильно любили музику.

Зовсім поруч з охайним селом у невеликому ліску, де кремезні дуби вклонялись тендітним берізкам, де ліщина приятелювала з сусідкою горобиною, а зелені ялинки вночі любили погомоніти під спів вітру, жили їжаки.
Одного ранку, коли їжаки прокинулись, вони не впізнали рідного лісу: ягоди на калині і горобині налилися червоним, листя дубу і липи з зеленого стало жовтим або червоним.

Одного осіннього ранку, коли дерева вже майже втратили листя, а руді білочки, що жили у міському парку саме вийшли на пошуки їжі, якась пташка рознесла новину:
- До нас гості! Йде так багато людей. І гостинці несуть.
"Знову здурять. Прийшли з пустими руками. Так їм ще й попозуй," - подумала одна руденька, гріючись у власному дуплі.