Як тільки Жовта Спинка опинився в хаті, його спробували підняти маленькі теплі рученята.
Але, не вийшло.
Тому блакитні оченята хлопчика миттєво наповнились сльозами.
-- Синку, не плач. Ти ще маленький. От мама зараз кашу з гарбуза приготує, ти поїш і станеш сильніший.
"Так ось, що роблять з гарбузів! Кашу!" -- найменший гарбузик не злякався. Йому навпаки стало цікаво.

Дощ вже лив кілька днів, утворюючи на городі величезне болото.
Всі овочі господиня вже зібрала.
Залишилось тільки кіька гарбузів.
Мокнути.
Чи митися.
І так там було брудно, шо, відколи йшов дощ, ніхто на город не заходив. І навіть не залітав.
Нудно було Жовтій Спинці. І він багато спав.
Та ось вранці замість монотонного "крап-крап" настала тиша.

З кожним днем Листочок ставав все жовтішим.
Потім він зморщився і...
На Жовту спинку щось падало. Коли він підняв очі, листочка зверху не були, лише вітер розвівав руді крихкі клаптики.
Декілька таких впали прямо під носом у гарбуза. Бо він так виріс останнім часом.
"От і без друга залишився," -- засмутився.

Вже кілька днів Жовта Спинка помічав, що стає прохолодніше.
Навіть день, який раніше тривав так довго, що гарбузик встигав кілька разів поспати, тепер згасав раніше, поступаючись місячній ночі місцем на небі.
Вітерець тепер дув поривчасто і прохолодно.
Ще й дощі зачастили.

Проходили дні за днями.
Сонечко мінялось з місяцем, хмарки іноді плакали над городом, а там ріс гарбузик.
З кожним днем він ставав все важчим, тому виглядати з-під листочка вже не було необхідності -- зелений товариш вже був набагато менший.
І сонечко припікало бочок, надаючи йому багряної жовтизни.