Пройшло ще декілька днів.
За ці дні стало прохолодніше, а листяні дерева трішечки пожовтіли.
Все частіше небо сивіло, а з хмар падав дощик.
Гори готувалися до осені.
Боровичок тепер збирав не малину, а ожину. Білошийка і нею охоче ласував. Тим більше, що меду у бджілок теж стало менше.
Два колючі лісові музики вирішили влаштувати концерт.

Якось рано-вранці, коли лісовичок лише вибрався з ліжка і зібрався було вмиватись, як за вікном почулося:
- Ку-ку, ку-ку!
Боровичок швиденько одягнувся, і вибіг на вулицю.
Неподалік на кущику сиділа зозуля.
Такої великої сірої пташки охоронець лісу давно вже не бачив.
- Ку-ку! - кувала далі зозуля, не помічаючи гостя.

Рано-вранці, коли небо лише почало сіріти, Боровичок вже вийшов з хатинки.
Він спішив до озера, біля якого росла лоза.
Він придумав, який подарунок сподобається іменинниці.
Його бабуся колись, коли Боровичок ще був малим, вчила внука плести з лози.
От він і придумав подарунок для білочки - невеличкий кошичок.

Десь дуже далеко у небі жила велика хмара.
Вона товаришувала з вітром, який іноді виводив її на прогулянку,т підганяючи своєю силою.
Цій великі хмарі так подобалась земля з її зеленими полями, густими лісами, блакитними озерами, що іноді хотілось впасти донизу, і жити на землі.
Але сонечко не дозволяло цього робити.
Воно тримало хмарину в небі.

Ранок змінився теплим днем.
Ні-ні, зовсім не спекотним, а просто теплим, бо нічний вітер змінився пустотливим вітерцем, що легко похитував гілки вгорі і не давав сонечку засушили ягоди малини, які й досі гойдались на кущику.
Десь далі почувся стукіт. Це дятел шукав собі обід.
Аж тут прямо над головою у лісовичка щось зашуркотіло, І за мить перед ним сіла сорока.