Ставало все холодніше. Добре, що лісовичок з ведмедиком восени пічку побудували в хатинці: кинеш туди гілочок, і тепленько всю ніч.
Білошийка вже спав.
А охоронцю лісу так його бракувало.
Навіть Водяник дрімав - вода на озері за ніч навіть підмерзала.
"Ну все, пора вставати!" - сказав лісовичок.
У хатинці було трохи прохолодно, тому господар дозволив собі ще хвилинку поніжитися в ліжечку.

Тепер Боровичок мав багато справ.
Сильний осінній вітер то тут то там ламав гілки. Листя, що опадало з дерев, могло забруднити джерельця.
Та ще й осінь була вередливою і любила поплакати дощами. Навіть вода у озері піднялась.
Але Водяник цьому не радів. Він допоміг лісовичку розчистити крихітну річечку, яка несла води з лісового озерця до величезної ріки.

Пройшло ще декілька днів.
За ці дні стало прохолодніше, а листяні дерева трішечки пожовтіли.
Все частіше небо сивіло, а з хмар падав дощик.
Гори готувалися до осені.
Боровичок тепер збирав не малину, а ожину. Білошийка і нею охоче ласував. Тим більше, що меду у бджілок теж стало менше.
Два колючі лісові музики вирішили влаштувати концерт.

Якось рано-вранці, коли лісовичок лише вибрався з ліжка і зібрався було вмиватись, як за вікном почулося:
- Ку-ку, ку-ку!
Боровичок швиденько одягнувся, і вибіг на вулицю.
Неподалік на кущику сиділа зозуля.
Такої великої сірої пташки охоронець лісу давно вже не бачив.
- Ку-ку! - кувала далі зозуля, не помічаючи гостя.

Рано-вранці, коли небо лише почало сіріти, Боровичок вже вийшов з хатинки.
Він спішив до озера, біля якого росла лоза.
Він придумав, який подарунок сподобається іменинниці.
Його бабуся колись, коли Боровичок ще був малим, вчила внука плести з лози.
От він і придумав подарунок для білочки - невеличкий кошичок.