Ще одним братом-гномом був Нечупара.
Ні, він не був лінивим. Просто неохайним.
Більш за все Нечупара не любив вмиватися. Та й переодягатися для нього було непосильною працею. А про всякі там застібки, зав'язки і ґудзики на одежі... Краще промовчати.
Саме тому й був схожий нечупара не на порядного гнома, а на якесь опудало.

А на дворі ще була зима.
От лише сили її вже майже покинули, тому хитра сива бабця тільки інколи посипала снігом і морозила птахів та звіряток.
А в той час у землі, майже біля самої поверхні квіти вистроїлися в чергу, хто за ким буде рости.
Та от лихо. Ніхто не хотів бути першим. Всі боялися, що Зима заморозить.
Аж ось, з якогось далекого куточка вийшла маленька біленька квіточка.

Якось один маленький хлопчик, який ще досить недавно навчився ходити ніжками вранці збирався на прогулянку.
І тільки мама захотіла одягнутого малюка посадити у коляску, як той почав плакати і викручуватись.
Жінка ж все таки взяла її з собою на вулицю.
Цей весняний день вже був насправді теплим, з неба привітно гріло сонечко і десь співали пташки.

Одного суботнього вечора, коли батьки пішли в гості, а бабуся, що мала посидіти з Оленкою, ще не прийшла, дівчинці страшенно захотілось чаю.
Але до цього часу вона ніколи сама його не вмикала!
Оленка стояла біля тумби, на якому був цей симпатичний зелений прилад.
Мама якось навіть дозволила маленькій наклеїти на нього гарненькі квіточки, тому чайник нагадував весняне чи літнє поле.

Одного разу у гарної собаки, що жила...
А чи не у вашому дворі?
Так от.
З'явилися у собаки двоє маленьких цуценят.
Одне з них було великим боягузом, тому постійно сиділо біля мами.
А от інше...
Ні, не думай, що воно було сміливим.
Просто цуценя було маленьким і нерозважливим, але ну дуже допитливим.
Воно цілий день могло питатися у мами: