Колись дуже давно, ще до того, як люди винайшли лампочку і автомобіль, Земля була чистою і квітучою.
У річках та озерах, морях і океанах жило багато різної риби, у небо підіймались не літаки, а великі і малі птахи.
А ліси, поля та луки населяли різні звірята й комахи.
Та от біда, з кожним великим винаходом Людина все більше забирала у Землі: їй потрібен був і ліс, і вода, а згодом і повітря.

Дятел Стук прокинувся вранці від дивних звуків.
Десь гудів мотор машини і чулися людські голоси.
А тоді під його рідним деревом люди почали копати яму.
Ось один корінець відламали, інший, затріпотіло листячко, що лишилось без живильної водиці.
"Зовсім поруч нірка мишки Тишки, а коло неї зайчики живуть! Пора тривогу бити!"

- Крап-крап, - співали прозорі крапельки, що капали з дерева вниз.
Вони утворили маленьку калюжу, під якою білий сніг ставав дедалі прозорішим.
Тендітні зелені листочки побачили вгорі сонечко і потягнулись до неба. Між них з'явились стебельця. Вони прагнули наздогнати листячко і підіймались все вище і вище.

У зеленому лісочку,
На високому горбочку,
У барлозі тепленькій
Ведмежатко маленьке
спати лягало.
Матуся його колихала:
"Спи, мій синочку,
Нічка довкола,
Вже поспішають
Сни кольорові
Казку тобі
Показати чудову."
Спить ведмежатко,
Солодкі сни бачить,
Як із зайченятами
Грається й скаче,
Як Лиску руденьку
Переганяє,
З малим Борсучком
Іменини справляє.

Киця Білка страшенно любила зиму.
Прокидалась вона ранесенько, відхиляла білу фіранку з вікна і милувалася снігом.
А, коли вже сонечко міняло темряву на денне світло, брала два відра на коромисло, загорталася у квітчасту хустину і поспішала до джерела.
Якось вранці зачерпнула киця води, а у відро гарний Карась впіймався.
"Чудовий буде сніданок," - подумала Білка і рушила додому.