Якось вранці попід тином
Знайшла Мілка їжачка.
Та, сповити, мов дитину,
Хоч хотіла, не змогла.
-- Будеш ти мені малятком,
Погойдаю я дитятко,
Тихо-тихо заспіваю,
Спи, малий, вже, баю-баю.
-- Не матуся і не татко,
Не твоє я, їжачатко.
Аж за тином, в тому лісі,
Їжачки живуть у глиці.
Відпусти мене, благаю,
Не співай для мене "баю".
-- Дай, хоч молочка наллю,
Чи грибами пригощу?

Жила на світі Сонечка. Жвава і весела дівчинка.
Одного весняного ранку, коли сонечко через шибку збудило Соню, а в садок йти не треба було, бо вихідний, вона відкрила сонні очі і зраділа новому дню.
Батьки пообіцяли піти до парку.
Туди й попрямували після сніданку. Дівчинка вибігла на галявину з кульбабками.
-- Як сонечка, -- подумала маленька.
Матуся нарвала квітів і сплела їй віночок.

Весна припливла по талому снігу, прилетіла на крилах перелітних пташок та прийшла вслід за тендітними пролісками.
Там, де вона ставала, знову зеленіла трава, якого куща чи дерева торкалась -- розпускались бруньки.
Заглянула красуня в сади -- вбрала цвітом вишню та аличу, абрикос та персик. Забіліли квіточки черемхи...

Весняне Сонечко поцілувало новий паросток у маківку.
-- Рости, красунечко!
Вітерець обвівав, щоб не було так спекотно, час від часу повторюючи: "Тягнись вгору! Ближче до Сонечка.
Бджілка пролетіла над самим пуп'янком:
-- Розцвітай!
І квіточка розкрила свої пелюсточки.
Жовта-жовта, мов те Сонечко на небі.

Вихідні минули у знайомствах.
Полиці дізнавалися, які книжки на них лежать, та й останні весело гомоніли між собою.
Маленькі брошурки з журналів з потішками, пестушками і забавлянками влаштували конкурс на найвеселішу гру і майже всі книги прийняли участь то в потягуванні, то у складанні віршиків.
Але крихітки швидко втомились і задрімали.
А решта вже пошепки розповідали свої історії.