Того ранку тепле весняне сонечко знайшло серед чорного ще поля зелений паросток.
--Рости, маленький, -- і воно лагідно пригріло і крихітне стебельце, і землю поруч.
З кожною годиною зелених паростків ставало все більше.
Аж раптом над полем затріпотіли крила і зграйка горобців засмучено зацвірінькали:
-- Зерна нема! Зерна нема!

Розкажу вам нині казку літню.
Про ясне тепле Сонечко і день, і ніч.
І сили чарівні у воді та квітах,
Що Сонце дарує раз в рік їм лиш.

Було це так давно, що ніхто його й не пам'ятає.
Щоранку Сонечко намагалось піднятися все раніше, щоб встигнути всі свої справи поробити і ще щось цікаве побачити й почути.
Так і сьогодні.

Дуже-дуже давно, коли люди ще були ближчі до природи і жили не у високоповерхівках а у чеперних хатинках, народилась в одній такій дівчинка.
Гарненька, як вранішнє сонечко, з промінцями-кучериками та голосом дзвінким, як соловейко.
Батьки натішитися нею не могли, все маленьку пестували та пісень їй співали.

У лузі між зеленої травички, білих ромашок та синьооких волошок сховався мурашник.
Жили там, хоч і маленькі, але працьовиті комашки. Одні дім укріплювали, інші -- захищали, а треті -- їжу здобували.
Серед останніх і був Малюк. А назвали ого так тому, що був найменшим у мурашнику і рости не хотів. Хоч поїсти він і любив.

Жила серед міста на високій тополі ворона.
Так як гніздо мала вона височенько, то й бачила далеченько.
Як хтось крихти горобцям за шибку кине, ворона перша на тому вікні, як кішка кільце ковбаски з тарілки поцупила, то й з нею чорнокрила потягається, щоб відібрати.
Та найбільше вона полюбляла свяку зелень та насіння.