Вранці серед напівсонних полиць почали ходити люди.
Спочатку вони розкривали коробки, уважно дивились туди, відносили знайдене між полиці...
-- Енциклопедії ми ставимо сюди.
-- Ні, давайте нижче, щоб наші маленькі читачі їх бачили.
І на невеличку полицю "гуп-гуп", вклались стосом товстезні книжки.

Полички пахли деревом і лаком. Вони стояли ряд за рядом і чекали. Іноді дрімали, коли їх обережно протирали ганчірки. Але, як тільки з будинку всі виходили, вони прокидались.
-- Як мені пощастило, що я найвища. Бачу все, що тут робиться!
-- А я найдовша. Цікаво, що на мене покладуть?
-- Зате я найтовстіша. І втримаю будь яку вагу.
Решта полись не встрявали у суперечку з "най".

Давно-давно він був лозою.
Ріс собі понад річкою. Вітер наспівував йому пісень, сонечко вранці будило теплими промінцями, а річка напувала прохолодною живицею.
Потім йому пригадувались теплі руки, запах фарби та лаку...
І ось він лежить собі серед інших, круглий, високий, розмальований квітами.
Дощ...

Над морем сходило сонце. Велике і червоне. Воно розстелило по воді доріжку, але до корабля вона не добігла.
Маринка тримала підзорну трубу. Зірки вже поховались, тому дівчинка спостерігала за морем.
Вона повернулась в бік сонця...
-- Земля! Бачу землю!
Оленка прибігла до сестрички, вони розгорнули карту і побачили той самий острів.
Три гори упиралися в небо.

Максим сидів за столом.
Перед ним улюблена тарілка, улюблене картопляне пюре.
-- Мамо, погодуй!
-- Бери ложку і їж. Ти вже достатньо великий для цього.
-- Ну будь ласка.
Дитяче личко скривилось і хлопчик вже задумав плакати.
Мама взяла ложку.
Але вона випала з рук. Матуся знову зробила спробу погодувати малюка, та ложка з підписом "Максим" в руки просто не давалась.