Не встигли дівчатка скласти записку, як підпис підозріло блиснув на сонці, а Маринка з Оленкою опинились серед моря на кораблі. Обоє вони стояли на великій скрині, а звідти хтось кричав, щоб його випустили.
-- Караул! Бунт на кораблі! Випустіть свого капітана!
Але ніхто й наблизитись до цих малих не міг -- їх захищав величезний пес Барбос і яскравий великий папуга Отто.

Дуже давно на березі Великого Моря розляглося містечко.
--А чому розляглося? -- спитаєте ви.
Та тому що хатинки тоді були маленькі, вулиці широкі, от і здавалось, що блакитка вода перейшла в зелену, хвильками дістаючи аж до небокраю.
На дальній вулиці жила сім'я: тато-рибалка, матуся та двійко діток.
Дівчатка були невгамовні. Все їм вдома не сидиться, та на вулиці гуляється.

Десь далеко-далеко, дуже давно, мала одна матуся двох синочків-близнюків. І обоє були непосидючі такі, що й хвилини на місці не проведуть.
Коли їх мама спати вкладала, казки і легенди розповідала. Один слухав з відкритим ротом, а інший все щось до маминих розповідей додавав.
Якось ввечері не втрималась ненька:
-- Все, більше не розповідаю. Дін краще за мене все знає.

Далеко чи близько, давно чи кілька днів назад сталась з однією крихіткою пригода.
Якось вранці, коли дівчатка Поля і Оля одягались хто до школи, хто в садок. Матуся підганяла: "Швидше, бо немає часу!" а молодша донечка подумала, а куди ж він дівається.
Вона поглянула вгору, вниз, вправо і вліво, при цьому забувши про натягнуті на одну ніжку колготи.
-- Знову спізнюємось!

Жила на світі Голова. Розумна і гарна.
І мала вона багато всяких ідей. Думала, що зробити, що змінити, куди податися, що подивитися.
Але, якщо подорожувати вона сама могла, дивилася на все, то зробити щось самій їй не вдавалось.
От якось сиділа Голова на березі гарної річки, великої і швидкої, і думала про міст, про небачені місця з того боку.