Давно-давно він був лозою.
Ріс собі понад річкою. Вітер наспівував йому пісень, сонечко вранці будило теплими промінцями, а річка напувала прохолодною живицею.
Потім йому пригадувались теплі руки, запах фарби та лаку...
І ось він лежить собі серед інших, круглий, високий, розмальований квітами.
Дощ...

Над морем сходило сонце. Велике і червоне. Воно розстелило по воді доріжку, але до корабля вона не добігла.
Маринка тримала підзорну трубу. Зірки вже поховались, тому дівчинка спостерігала за морем.
Вона повернулась в бік сонця...
-- Земля! Бачу землю!
Оленка прибігла до сестрички, вони розгорнули карту і побачили той самий острів.
Три гори упиралися в небо.

Максим сидів за столом.
Перед ним улюблена тарілка, улюблене картопляне пюре.
-- Мамо, погодуй!
-- Бери ложку і їж. Ти вже достатньо великий для цього.
-- Ну будь ласка.
Дитяче личко скривилось і хлопчик вже задумав плакати.
Мама взяла ложку.
Але вона випала з рук. Матуся знову зробила спробу погодувати малюка, та ложка з підписом "Максим" в руки просто не давалась.

У театрі сьогодні так тихо, що чути пісню вітру між дверима.
Але... Що це? Десь далеко хтось плаче.
Пустун-вітерець уривається за куліси і летить на ці звуки. Адже пісня з таким відлунням перестає веселити.
Гримерна пуста, костюмерна -- пуста.
Так це згори чути плач!
Вітер тихенько крадеться горищем.
Тут, між паперових хаток і дерев хтось гірко-гірко ридає.
Він спішить...

Звідки взялись ті двоє дівчаток, що звалилися з неба просто на голову, старий морський Вовк не знав.
Він враз опинився замкнутий у скрині, а його команда перейшла служити тим, хто пообіцяв скарби...
Колись і він був молодий і шукав на островах захопані скрині. Іноді карти приводили до печер.
Але з кожним разом така подорож вимагала більше часу, більше витрат...